Наприкінці березня збірна України вперше після довгої перерви брала участь у одних з наймасштабніших змагань у легкій атлетиці – чемпіонаті світу з кросу (з 2005 року представники українці не виступали на цих змаганнях). Незважаючи на те, що для багатьох королева спорту асоціюється з доріжкою і стадіоном, крос завжди був і буде основою підготовки усіх легкоатлетів, а змагання у цій дисципліні  неодмінно видовищні і динамічні.

Найкращим результатом серед української збірної став виступ Дар’ї Михайлової, яка посіла 24 місце серед усіх легкоатлеток, а серед представниць Європи стала п’ятою. Як зазначив головний тренер з видів витривалості Сергій Романчук, дане досягнення на сьогоднішній день є великим успіхом. Тож, коли емоції трохи заспокоїлися, ми вирішили поспілкуватися зі спортсменкою про особливості цих змагань і кросів як окремої дисципліни зокрема і вийшла дуже цікава розмова.

Найкраще тут
Найкраще тут
Найкраще тут
Найкраще тут

Навколо ЧС світу з кросу було чимало розмов напередодні –  стосовно траси, лідерів, видовищності. Чи правда, що ці змагання дуже особливі і чим, на твою думку?

Звичайно, кросс це особливі змагання. В першу чергу вони особливі тим, що тут збираються всі! Ті, хто спеціалізуються саме на кросах, ті, хто бігають доріжку, і ті, хто бігає шоссе. У кожного свій рівень витривалості і свої сильні сторони, і виглядає це як велика лотерея, яка ще й на додачу залежить від траси. Так як, наприклад, зараз вийшло з Якобом (прим.ред. – Якоб Інгебрігтсен – чемпіон Європи 2018 з бігу на 1500 та 5000 метрів), який, я впевнена, на більш рівній трасі підсипав би пороху. Тож для мене ці змагання були найграндіознішими в моєму житті, хоч я вже і до того брала участь у чемпіонаті світу.

Ти стала п’ятою серед європейських спортсменок і 24-ю в загальному заліку. Як тобі дався біг і сама траса, суперниці? Всі задачі виконано чи перевиконано?

На рахунок задач – тренер мені не ставив жодної задачі, але я знаю, що він бився об заклад з усіма, що я точно вискочу в ТОП-50. Але, як завжди, в мене є свої власні задачі, які є більш важливими для мене, тому, що ніхто не вірить в мене більше, ніж я сама. Я хотіла потрапити в ТОП-30 в абсолюті і в ТОП-10 серед эвропейок. Спочатку траса мене злякала в день перед змаганнями.

Але тут зіграв досвід, я згадала що вже бігала багато разів по таким гіркам, тож нічого боятись, і до самого фінішу я лишалась впевненою і спокійною. Це відчуття дуже багато коштує: коли ти стоїш на старті бачиш цю гірку, в яку зараз побіжиш, і відчуваєш тільки бажання бігти і змагатись, і зовсім нічого не боїшся. Таке в мене буває рідко і це завжди є передвісником хорошого результату. Біг склався цікаво. Маючи нестандартну статуру (мій зріст 182 см) я не поспішала на підйомах і неслась стрілою на спусках, тож мій темп не співпадав ні з ким, і я поступово переміщалась від 33 позиції до 32, 30, 27 і, нарешті, 24. Тож на фініші я була безмежно задоволена, це було дійсно щастя! Мабуть, це моє найбільше досягнення на теперішній момент.

У тебе є досвід участі у кросових стартах за твій клуб у Франції. Наскільки тобі допоміг цей досвід? І розкажи трохи детальніше, як працює клубна система у Франції?

Так, я виступаю за клуб Racing multiathlon Paris. Звичайно, без досвіду далеко не забіжиш, кожен кросс дає щось нове: то я ледве не злетіла у прірву, то збігала з гори по камінню розміром з мою голову, то вся трасса була із в‘язкої глини. З кожним кросом я стаю впевненішою і безстрашнішою.

Клубна система у Франції працює просто – є величезна кількість клубів, наразі у клубах 300 000 легкоатлетів. У кожного спортсмена є ліцензія, яка необхідна для допуску до змагань, без неї потрібна медична довідка. З листопада до березня зазвичай триває сезон кросів. Є безліч кросів, також є Чемпіонат Франції з кросу, на який ще потрібно відібратись: спочатку регіон, далі 1/4 фіналу, 1/2 фіналу, фінал. Беруть участь всі: від дітей до мастерс, від профі до аматорів. Це виглядає дуже видовищно – по 300 чоловік в забізі, у кожного клубу своя форма, своя палатка з чаєм. Для мене це справжнє свято і неабияка підтримка – бути частиною свого клубу!

Чи бачиш ти шляхи розвитку кросової культури в Україні? Які кроки з огляду на досвід Франції варто робити у цьому напрямку на твою думку?

У нас трохи інакший клімат, тож зимою неможливо проводити серію кросів, на жаль. Але декілька кросів весною та восени повинні бути. Варто трохи перебудувати власне сприйняття спортсменам, щоб вони не боялись занурюватись у багнюку по вуха, або бігти з гори. Це справжній адреналін, це в 100 раз цікавіше ніж пробігти марафон. Я думаю, українські клуби на вірному шляху, єдине чого б мені хотілось, щоб клуби починались з дітей! Повинні бігати тисячі маленьких ніжок, тоді будуть дійсно кардинальні зміни.

Яким чином з твого досвіду варто готуватися до таких дистанцій?

До кросу треба готуватись по кросовим трасам. Я готувалась до кросу на вечірніх тренуваннях з кенійцями (прим.ред. – на тренувальному зборі в Кенії). Це було захоплююче і страшно. Коли ми вперше побігли в ліс, в мене була паніка, що я зараз задихнуся, тому що на висоті 2500 метрів і так не вистачає кисню, а тут ще й жодного рівного місця.

Вузенькі стежинки крізь хащі, обабіч яких ями, в гору і з гори, я б була рада повернутись назад, але ж дороги я не знаю. Кожен раз обіцяла собі, що більше ніколи з ними не побіжу, і кожен раз бігла знову. Мабуть, дійсно, спортсмени трохи мазохісти. Але після цих вечірніх тренувань нічого вже не страшно. Також важливими був тренувальний збір у Шклярську, напередодні, за що я вдячна КОЦОП.

І все ж – крос, доріжка, шосе, чому належить твоє серце?) Чи може  будеш рухатися за прикладом Хеллен Обірі (єдина, кому вдалося поєднати чемпіонство на стадіоні, в приміщенні і кросі)?

Все ж таки моє сердце належить шоссе – там можна розслабитись і налаштуватися на свій ритм, не бачити нічого навколо і на відчувати, тільки вдих-видих – і вперед. Деколи мені здається, що це близько до медитації. Кроси – це інше, це як пригоди, для мене, але без них теж ніяк. Як Обірі я точно не буду, бо до манежу ні за що не повернусь: це занадто – бігти таке маленьке коло:)

Коментарі: